Сергій Гупаленко: “Щоб побудувати команду потрібен час”

— Чим запам’яталися неофіційні чемпіонати?

— У ті роки я ще не визначився, чому віддати перевагу — футболу чи футзалу. Організації чемпіонату як такої не було, збиралися турами. Усе тільки починало організовуватися, тож до футзалу ніхто всерйоз не ставився. Багато хто грав у футбол і просто бавився в міні-футбол.

— Спогади від чемпіонства в «Локомотиві» найяскравіші?

— У одеській команді була відмінна організація. Це перша моя команда, де все було на такому високому рівні. Виграв із «Локо» Кубок і чемпіонат, бо команда зібралася класна. У мене була пропозиція перейти з «ДСС» у «Віннер Форд», але Валерій Іванович Водян запросив мене в «Локомотив». Я надав перевагу його пропозиції.

— 2000 року ви опинилися у «Шахтарі», але так і не змогли закріпитися. Що сталопричиною?

— Зараз кажу хлопцям: «Поки є можливість, поки ви на плаву, то треба тренуватися й грати». Я любив відвідувати кав’ярні й дискотеки, бо здоров’я було нівроку, от так усе й пішло. Та коли випадає хороший шанс, то треба за нього чіплятися, тренуватися, удосконалюватися, а не тяп-ляп. Розуміння цього приходить пізніше, тому зараз вимагаю від гравців, аби вони не гуляли, а тренувалися. Спортивне життя коротке, якщо серйозно ставитися до цього, то будеш рости, а якщо досягнув якогось рівня й не вдосконалюєшся, то йдеш на спад. Через це в мене у «Шахтарі» нічого й не вийшло.

— Що робили після цього?

— Повернувся в «Запоріжкокс», відтак мене запросили в команду «Мегаполіс» (Москва) з першої ліги. Там уже було цікавіше. Я взявся за голову, й завдання ми виконали. Але, за збігом обставин, тоді стався теракт у «Норд-Ості», тож наша команда, потрапивши у четвірку, закрилася. Тоді в першій лізі було 15 команд, і всі хорошого рівня, якраз грали «Сибіряк», «Прогрес», які зараз уже у суперлізі. Я, до речі, зараз підтримую стосунки з тренером пітерського «Політеху» Євгенієм Куваєвим, який тоді виступав за «Факел» (Сургут).

— Далі знову на Батьківщину…

— Так, повернувся назад, але тут тяжко було знайти команду, проте вдалося потрапити в «Київську Русь». У першому сезоні зайняли 6-те місце, а потім через фінансові причини ця команда теж припинила існування. Мабуть, мене переслідував якийсь рок, бо приходив, а за рік команда йшла в небуття.

— А що цікавого було в Молдові?

— Кількох українців запросили допомогти команді «Толігма». Ми того сезону зробили «золотий дубль» — виграли Кубок і чемпіонство. Там була така система, що на певні тури можна було залучати будь-яких гравців. Ось на важливі матчі й під’їжджали серйозні гравці з Росії — Марат Абянов, Сергій Король.

— У ті часи там виступало також і багато українців. Загадаєте когось?

— Так, Роман Смирнов очолював нашого конкурента «Камелот» (Кишинів), і там теж були українці. Нас тренував запоріжець Сергій Дюженко, а у складі зі співвітчизників, окрім мене, були Максим Павлюк, Сергій Костюченко та Максим Швидкий. Нам пообіцяли хороші преміальні, але після того, як ми все виграли, сказали «до побачення», точніше навіть нічого не сказали й не заплатили. Коротко: поступили дуже негарно.

— Як розпочалася ваша тренерська кар’єра?

— На сході кар’єри взяли мене в «ЛТК», де я рік пограв. Після цього запросили в Івано-Франківськ. Пограв тут трохи, але отримав тяжку травму, й ніяк не міг вилікуватися. Із горем навпіл закінчили той сезон, і президент «Урагану» Олександр Олександрович Бубен викликав мене, запропонувавши спробувати себе в ролі головного тренера. Із цього моменту й розпочалася моя тренерська кар’єра.

— За час тренерства вам удалося попрацювати з великою кількістю легіонерів. Хто з них був найкращий?

— Знаєте, кожен по-своєму своєрідний і потужний гравець. У чемпіонському сезоні дуже сильно виглядали Сержао та Біро Жаде. Ще тоді у складі був Ренатіньо, але він був більше командним гравцем, довго адаптовувався, проте дуже допоміг у плей-оф. Причому, він грав у четвірці з українцями, а Біро Жаде разом із Сержао. У принципі, про будь-кого з них можу сказати лише хороші слова, тому що вони нам дуже допомогли виграти чемпіонат. У них є певна харизма, а ще — мислення: «ми сильні — нас не обіграєш». Саме це вони і вселили у хлопців. Після цього були не зовсім вдалі трансфери. До прикладу, Ділву — хлопець хороший, але тільки набрав форму та почав забивати, як за місяць травмувався. Вилетів на півроку, й попросив, аби ми його відправили в Бразилію. Згодом з’явилися Карліньос і Мукадо, але вони нам зовсім не допомогли. Після них були Луїс Негао, Роніньо, Додо й Морено, який теж пограв місяць, а потім отримав тяжку травму й випав на 9 місяців. Він тільки зараз починає приходити до тями.

— Ота перша бразильська трійця й є ваш топ-3?

— Просто того сезону ми виграли чемпіонат. Хочу сказати, що останнім часом екстра-ліга сильно додала. Маю на увазі, що всі команди рівні й борються в кожному матчі. Зараз жодна команда не може сказати, що, припустимо, їдемо у Хмельницький і там переможемо. Чемпіонат додав, а збірна — навпаки. Це незрозуміло. Наша команда мала блідий вигляд на Євро-2014, хоча всі гравці доволі хороші. Чому так вийшло? Невже ми зараз настільки слабкіші за інші збірні? Не вірю. Клас усіх команд зараз підрівнявся, й дивно, що так сталося.

— Тренерський підхід до бразильців відрізняється на тлі вітчизняних гравців?

— Так, вони своєрідні хлопці. Український футзал більше побудований на захисних діях, багато бійцівських якостей, а вони пластичніші й технічніші. Та й менталітет у них не такий, як у нас. Не скажу, що було тяжко, бо з ними можна знайти спільну мову. Можливо, в деяких із них на тренуваннях немає особливого бажання, але коли виходять на гру, роблять результат. На тренуваннях, звісно, треба працювати: ти можеш бути чемпіоном світу з тренувань, проте в грі нічого не можеш демонструвати, а бразильці проявляють себе в «бойових умовах». Яке наше завдання? Перемогти, а не вдало відпрацювати на тренуванні. Ось така в них цікава особливість. Мабуть, це — Божий дар і клас гравця. Раніше ми думали, що бразилець — це вже футзаліст, а ось зараз я розумію, що це просто національність. Бразилець може бути як хорошим, так і поганим гравцем.

— Українські футзальні клуби не мають селекційної служби. Розкажіть, як шукаєте гравців?

— У нас немає скаутів, які би відслідковували гравців. Бажано це робити самому, щоб їхати туди й дивитися за чиєюсь порадою. Приміром, недавно купили Роніньо — він мені дуже подобається, бо швидкий і технічний. У нас була можливість його переглянути, бо він грав за грузинську «Іберію Стар». Я особисто слідкував за його виступами, тому й запросив. Уважаю, що це дуже хороший трансфер. Проблема в тому, що після приїзду в Україну бразильці довго адаптуються. В Україні хороший захист, тому в них не проходить такий дриблінг, як у Бразилії, відтак їм потрібен час, щоби зрозуміти, що й до чого. Ось Морено ми підбирали. Вирішили йти таким шляхом, аби бразильці приїжджали на двотижневий перегляд, однак не всі погоджуються. Тоді на перегляд до нас приїхали Морено й Кафе. Знову ж таки, за два тижні складно щось встановити, але бодай абетки помітні. Команді був необхідний гравець на позицію «стовпа», то він себе проявив, і з ним уклали контракт. Як уже казав, Морено швидко отримав травму, і фактично рік не грав, зараз набирає форму й в останніх матчах видно, що він — непоганий гравець. У зимове міжсезоння хотіли ще двох бразильців купити для виконання тих завдань, які поставлені перед командою, але через фінансові складнощі не вдалося. Прикро, адже сподівалися влітку зібрати такий колектив, а потім подивитися хто придатний, а хто ні.

— А ким же були ті два потенційні новачки?

— Ми з ними вже домовилися, й вони мали приїхати, але бачите, як склалося. Причому обох я бачив. Один Аугусто з московського «Спартака», але «Араз» фінансово перебив нашу пропозицію. А інший з Бразилії — Біньо. Я його теж відслідковував, довго з ним спілкувався по скайпу — він мені свої ігри надсилав. Узагалі нелегко вгадати. Дивишся чемпіонат Бразилії: начебто класний гравець, а приїжджає в Україну, й тут у нього не складається. Од цього ніхто не застрахований. Наведу приклад: Нето — найкращий гравець чемпіонату світу 2012 року, але в «Газпром-Югрі» дуже слабенький. Таких випадків безліч: Лукаян і Тіагу в «Газпром-Югрі», Вінісіус — у «Динамо», а це ж усе гравці збірної Бразилії! Як нам пояснюють агенти, котрі працюють із бразильськими гравцями, існує 4 чи 5 груп гравців, які виокремлюються зарплатнею: від 3-х до 5-ти, від 5-ти до 8-ми, від 8-ми до 10 тисяч доларів і т. п. Кажеш, наприклад, що тобі потрібен гравець на зарплатню в 5000 доларів, агенти тобі саме такого й шукають. Українські клуби можуть собі дозволити тільки тих гравців, які за агентським рейтингом перебувають на найнижчій сходинці, а таких гравців у Бразилії багато. Саме через це тяжко — підібрати саме того, хто впишеться в твій стиль командної гри. Тому у цьому питанні має бути налагоджений певний конвеєр: приїхав, переглянули, підписав контракт на півроку, гарно зіграв — подовжили, невдало — «вибач», і шукаєш іншого. Для цього всього потрібен час, і побудувати команду майже зразу неможливо.

— В українській футзальній історії увіковічено ім’я братів Усаковських, які впродовж кар’єри завжди грали разом. А ви більшу частину своєї кар’єри провели пліч-о-пліч із Максимом Павлюком. Як поясните цей феномен?

— Ми з ним почали виступати разом іще із «Запоріжкоксу», тільки я на 9 років старший за нього. І якось так склалося… Не те, що ми друзі, прос­то потрапляли в одну й ту ж команду. Мене запрошували, а потім його, чи навпаки, а не так, що він без мене не поїде. Вийшло так, що ми вже стали як брати. У нас у Івано-Франківську навіть дехто каже, що Павлюк мій кум, але він мені не родич, просто доля так розпорядилася, що майже всю кар’єру провели разом. Навіть зараз, коли я став тренером, він грає в «Урагані» — ми знову одна команда.

— Чи є в «Урагану» незручний суперник?

— Є, і це «Локомотив», причому саме у Харкові. У них незвичне покриття й нам тяжко на ньому грати. Хоча, думаю, що і самому «Локомотиву» на ньому теж нелегко виступати.

— Нині в Україні дуже неспокійна ситуація. Багато легіонерів із футбольної прем’єр-ліги залишили нашу країну. Як це сприймають бразильці?

— Спочатку переживали, але ніхто нікуди не збирається йти. У нас, у принципі, все нормально, всі тренуються, так що ніяких зайвих запитань не виникає.

Андрій Гулій, Газета “Український футбол”