Відверте інтерв’ю з екс-гравцем чотирьох збірних та головним тренером «Єнакієвця»
Ви в дитинстві займалися футболом у школі «Дніпро-75», але потім опинилися у футзальному «Механізаторі». Як сталися такі метаморфози?
— Зі школи «Дніпро-75» мене відрахували, як неперспективного гравця, тренером тоді був Герман Кудзієв. Можливо, він бачив, що у футболі я нічого не зможу добитися. А першим моїм тренером у футзалі був Геннадій Григорович Шур. Я йому вдячний за все, що він для мене зробив, особливо за терпіння. Тоді я не був таким уже хорошим гравцем, але робота і час зумовили те, що пізніше мені вдалося вийти на певний рівень. Це було 1989 року. Керівниками «Механізатора» були Олександр Хандрига й Олег Зеліксон, вони й збирали людей у команду. Хандрига буквально створював футзал в Україні з нічого. Цей спорт тоді не був професіональним, але вони його таким зробили. Шур працював у дніпропетровській ДЮСШ-12, а в «Механізаторі» було багато людей звідти, які грали у футбол, наприклад, Сергій Федоренко. Їх усіх переналаштовував Геннадій Григорович. Якби не ці три людини (Шур, Хандрига, Зеліксон), то не було б нікого — ні Єременка, нікого. Недаремно ж дніпропетровська команда виграла Кубок СРСР.
— 1992 року вам удалося зіграти на чемпіонаті світу в Гонконзі. Що найбільше запам’яталося?
— Запам’яталося, що Єременко забив 15 м’ячів у трьох матчах і виграв «срібну бутсу». Це — позитивні моменти, а з негативу — поразка від збірної США (3:8). Ми в Європі вигравали всі турніри, а тут приїхали й у другій грі таке… Було не дуже приємно.
— «Діна» починала свій рух до вершин європейського та світового футзалу, але винесподівано перейшли в американський «Піттсбург Стінгерс». Що цьому сприяло?
— У цьому нічого несподіваного не було, бо в команді відбувалася зміна поколінь і омолодження складу, тож Чухлов, Степанов, Маслаков і я залишили команду, а на наше місце прийшли Юдін, Алекберов, інші.
— Чим здивували Штати?
— На той час мене дивувало абсолютно все, починаючи від команди й закінчуючи структурою клубу. «Діна» була серйозним клубом, але те, що було у США, трохи інший рівень. Наприклад, там накладалися тейпи на гомілкостопний суглоб, а в нас такого взагалі ніколи не було. За те, що не накладеш тейп — штраф. Було багато деталей, до яких я виявився не готовий. Зараз це все здається звичним, а тоді це було навдивовижу. Там за тобою ніхто не слідкує, що ти робиш і як, а твоє завдання полягає в тому, щоби вийти на гру й досягти потрібного результату. «Піттсбургу» йшов перший рік, а ми вийшли в плей-оф і гідно грали з «Даллас Сайдкікс», який, зрештою, виграв «срібло» у чемпіонаті. Для мене це був крок уперед. У США грали не зовсім у футзал, а матчі відбувалися у хокейних «коробках», де проходила жорстка боротьба. Там збиралося по 4–5 тисяч глядачів, чого в житті не бачив, і це було незвично та приємно.
— Чому вирішили повернутися в «Механізатор», адже в ті часи в Україні була не надто сприятлива обстановка?
— Після сезону в «Піттсбург Стінгерс» поїхав у челябінський «Фінікс», але російський Челябінськ після США виглядав якось не дуже. Геннадій Шур мене запросив на Батьківщину, і хоч фінансові умови там не йшли в жодне порівняння з Америкою, але вдома найкраще, ніж деінде. Тому я повернувся в «Механізатор». Із «Фініксом» у мене якось не зрослося. Річ у тім, що в мене сім’я тоді була у Дніпропетровську. Я поїхав у Сполучені Штати, а після цього знову на відстані — в Росії, та краще бути біля родини. Я тільки на телефонні розмови зі США в Україну витрачав по 600 доларів на місяць, а тоді це були хороші гроші, але я на них не зважав, бо дружина й донька були тут.
— Ви пограли за чотири збірні, але, попри це, брали участь лише в двох крупних форумах — ЧС-1992 і ЧЄ-1996. Чи можна сказати, що не до кінця себе реалізували в збірній?
— Не можу сказати, що мені щось не вдалося. Так, я не виграв те, що міг тоді виграти, але це — футзальне життя, тож сталося так, як сталося. Та дечого зміг досягти, відтак нічого не хотів би змінювати. Тоді все йшло за течією: СРСР, СНД, Росія, Україна, тому й склалася така ситуація, що я зіграв за чотири збірні.
— На початку 2004 року на перегляді у «Шахтарі» побував перший легіонер — єгиптянин Абдель Хакім Мухамед. Чому його не підписали?
— 2003 року збірна України грала на турнірі Кубок Пірамід, і запримітили його у складі збірної. Ми переглядали цього єгиптянина, він справді був сильним гравцем. Фалькао, який чотири рази визнавався найкращим гравцем світу, казав, що він вражений грою Мухамеда, й довго за ним слідкував. Переконаний, такому авторитету можна довіряти. Просто не змогли провести цей трансфер. На той час у складі «Шахтаря» була ціла збірна України, яка двічі поспіль вигравала «срібло», а потім цей же колектив дійшов до півфіналу Кубка УЄФА, тому, можливо, він нам був не потрібен. Не знаю, де він зараз, але на той час він був дуже сильним гравцем і вдало зіграв на чемпіонаті світу.
— Вам довелося потренувати «Іберію Стар». В Україні небагато відомо про грузинський чемпіонат. Розкажіть, що він собою представляє.
— Президент цього клубу Вахо Церетелі жив мрією про «Фінал чотирьох» Кубка УЄФА. Я там був два роки, але, на жаль, мені не вдалося виконати це завдання. Першого сезону далі пройти не дозволила нічия з «Кайратом», а в другому не втримали перевагу в три м’ячі зі «Спортингом». Саме Церетелі відправив мене на курси в бразильський «Сантос», і за це я йому теж дякую. Дуже радий за нього, бо минулого сезону «Іберія Стар» досягла своєї мети й вийшла у «Фінал чотирьох». Нехай вони там не дуже вдало виступили, але мети досягли. А сам по собі чемпіонат Грузії дуже слабенький. «Іберія Стар» використовувала сплав грузинських і бразильських гравців, тому значно сильніша за всі команди, отже й виграє постійно чемпіонат.
— Як оціните виступ «Єнакієвця» цього сезону в усіх турнірах (чемпіонат, Кубок України, Кубок Єременка)?
— За Кубок України хочу вибачитися перед нашими вболівальниками, бо ми грали вдома, в Єнакієвому, тож не мали права програвати. Щодо Кубка Єременка, то в першому колі ми зіграли позитивно, відтак мали реальні шанси на проходження далі, а в другому етапі нам не можна було втрачати ті очки, які ми втратили. У чемпіонаті маємо 12 очок переваги, але все вирішуватиме плей-оф, отож моя думка така: нам треба готуватися до матчів на виліт. Уся наша команда налаштована на те, що повинні виграти першість через те, що ми ніколи не були чемпіонами, ще й давно не були в призерах. Президент клубу робить усе, щоби ми дісталися чемпіонської вершини, тож тепер зусилля для цього треба докласти нам.
— Чому команда виступає сильніше порівняно з попереднім сезоном? Може, гравці додали?
— Гравці — гравцями, а команда є команда. У «Єнакієвця» з’явився дух переможця, бо були матчі, в яких перемогли на морально-вольових якостях. Нині команда готова грати за будь-яких складних умов і перевести гру в потрібне нам русло. Багато матчів цього чемпіонату виграли тільки за рахунок нашого єнакієвського духу, наприклад, коли ми в Луганську програвали 0:2. Звісна річ, що були й провальні ігри, коли програли «Енергії» — 3:7, але це було не за грою, бо ми мали перевагу й нічого не забили, зате отримали у свої ворота. Цей львівський матч став для нас дуже сильним психологічним ударом. Можливо, що в кубковій грі були певні недопрацювання з мого боку, але все одно не мали права не пройти в наступний етап. Я вважаю, що це дві наші найпровальніші гри цього сезону.
— Улітку до команди приєднався перший іспанець у чемпіонатах України — Хаві Алонсо з «Барселони», якого начебто взяли для другої команди. Можете розказати, яка його подальша доля?
— Він пройшов із нами збір улітку. Це молодий і перспективний гравець, видно, що в нього є хороша школа. Однак ми бачимо, що наразі він не готовий вирішувати ті завдання, які були перед командою цього сезону, тож вирішили його відпустити.
— Що скажете про гравців, які залишили клуб узимку?
— Пауло Вітору велика подяка за ту роботу, яку він провів із нашими воротарями, але це не його команда. Стосовно Кайо Жуніора, то ми розірвали контракт за обопільною згодою, адже фінансові можливості «Єнакієвця» та «Кайрата» тяжко порівнювати. Проте ми взяли молодого українського гравця Володимира Разуванова. Переконаний, нині прийшов час молодого покоління — Артема Рося, Богдана Свиридова, Володимира Разуванова.
— Як оціните виступ України на чемпіонаті Європи?
— Це прерогатива головного тренера збірної. Він брав певних гравців під завдання, яке необхідно було виконати. Мене не було у цій команді, тож не знаю, яке перед нею стояло завдання. Моя думка така, що мінімальне завдання — вихід із групи — виконали, а у чвертьфіналі з Португалією мали гідний вигляд. Є президент АФУ Сергій Владико — нехай він і оцінює. Були хлопці, які грали, билися й виконували установку тренера, ось нехай він і відповідає перед керівництвом АФУ. Я дуже радий за збірну Росії, яка обіграла Іспанію — вони дуже довго до цього йшли.
Андрій Гулій, Газета «Український футбол»
