Гравець ФК “Спортлідер+” у ексклюзивному інтерв’ю провідному всеукраїнському спортивному порталу Sport.ua поділився враженнями від дебютних матчів у футболці національної збірної України з футзалу та розповів про свою ігрову кар’єру
Запрошення 30-ти річного Дмитра Калукова в збірну України на товариські матчі зі збірною Чехії для багатьох було несподіваним, хоча не звернути уваги на гру футболіста хмельницького «Спортлідера +», було неможливо – все-таки він лідер в списку бомбардирів чемпіонату Екстра-лізі, а в головній команді країни гравець, який завжди націлений на атаку і вміє її завершувати, ніколи зайвим не буде. Що Дмитро і довів справою, якісно провівши перший матч зі збірною Чехії, підкріпивши в цілому дуже вдалу гру забитим голом, який і підвів підсумок матчу – 5:1.
З розмови про цю подію в житті Дмитра Калукова і почалося ексклюзивне інтерв’ю.
— Насамперед, дозволь тебе привітати. Дебют у збірній – краще не придумаєш, перший матч – перший гол.
– Так, про таке тільки мріяти залишалося.
— Але у тебе і до забитого гола був хороший момент.
– Так, момент був хороший – я бив з розвороту, але воротар чехів відбив.
— Встиг подумати, що це міг би бути перший гол?
– Так, я вже бачив м’яч у воротах, якщо чесно. Не знаю, як воротар встиг сісти на цей м’яч.
— Залишилося в пам’яті, як ти забив свій перший м’яч за збірну?
– Якщо чесно, пам’ятаю смутно. Петя Шотурма віддав мені пас в бровку, начебто одним дотиком з розвороту вдарив над воротарем.
— Той вік, в якому ти прийшов у збірну, незвичайний – 30 років. Чи були думки в попередні роки, або вже в нинішньому сезоні, що тобі ще вдасться зіграти у футболці збірної?
– Таку думку в голові завжди тримав. Бажання завжди присутнє. Не прощався з цією мрією, але з кожним роком думав, що шансів все менше і менше, але надія була.
— Як дізнався про запрошення в збірну?
– Мені перед останнім туром, перед грою в Покровському, подзвонив менеджер збірної Костянтин Власенко і сказав, що головний тренер вніс мене в списки кандидатів на матчі з Чехією.
— Свою першу реакцію пам’ятаєш?
– Дочекався!
— Давай тепер перейдемо до самого початку твого довгого шляху до національної збірної.
– Я сам родом з Донецької області, з Амвросіївки. Багато зараз футзалістів амвросіївських в різних командах грають. Спочатку я займався у Дейнеги Олександра Петровича, це дуже хороший тренер, але у нього спеціалізація великий футбол, а футзал прищеплював вже Юрій Аветисян.
— Коли ти переключився з футболу на футзал?
– У 24 роки. У нас в Амвросіївці футзал завжди був розвинений, колись була команда, яка грала у вищій лізі. З дитинства я стежив за її грою, ходив на матчі. У дитинстві у нас була, як, напевно, і скрізь, система «влітку грали на великому полі – взимку переходили в зал». І вже взимку тренери давали ази футзалу: як приймати м’яч, і т.д. Так що, я з дитинства був знайомий з футзалом, але грав у великий футбол.
— А як вийшло, що тебе помітив Олег Солодовник, і ти опинився в «Шахтарі»?
– Я тоді грав у великий футбол і поєднував з роботою. На роботі у мене організувалася команда, і її тренером був Олексій Юрійович Соломахін. Він мені і запропонував себе спробувати у футзалі. Якраз тоді створилася команда «Сапар», він набирав футболістів в цю команду. У неї відразу ж потрапили я, Артем Рось, Богдан Свиридов, Роман Стрельцов, інші хлопці. У нас тоді була дуже хороша команда під керівництвом Соломахіна, плюс Олег Безуглий допомагав, і ми в перший же рік виграли Першу лігу, не програвши жодного матчу. У Кубку України дійшли до чвертьфіналу, де програли «Шахтарю», і після цього сезону був дзвінок з «Шахтаря», запропонували спробувати себе в цій команді.
— З ким встиг пограти за час перебування в «Шахтарі»?
– Коли я у 2009-ому році підписав контракт з «Шахтарем», другим тренером у нас був Ігор Євгенович Москвичов, а грали 6 бразильців. При такій кількості легіонерів було важко пробитися до складу, оскільки на них робилася ставка.
— Щось вдалося підгледіти з їх підходу до гри, манері працювати з м’ячем?
– Звичайно! Спостерігати за їх роботою дуже корисно, і з їхнього арсеналу можна багато чого взяти.
— Як ти по собі відчуваєш, чи позначається, що ти досить пізно прийшов у футзал, і базової школи не вистачає?
– Так, я десь і себе за це виню, що можна було раніше почати займатися більш професійно. Але тоді тягнуло у великий футбол, як і багатьох, напевно. Вважаю, що втратив чимало років.
— Ти був у «Шахтарі» до моменту його закриття. Чим займався в подальшому?
– Коли «Шахтар» розпався, у мене були пропозиції по Україні, але у мене дружина була вже на 8-му місяці вагітності, і я не хотів міняти обстановку. А там якраз в Донецьку і з’явилася команда «Утас». Обіцяли великі перспективи, плани були хороші. Підписали хороших футболістів, з Харкова приїхав Олександр Мінаєв. Ніби все добре йшло, команда грала в Першій лізі і посіла там третє місце. Але дограли сезон, і команда розпалася з фінансових причин.
— До «Спортлідера+» встиг десь ще пограти?
– Ні, це якраз і був сезон перед приходом у «Спортлідер+». Син у мене трішки підріс, і я почав займатися пошуками команди. На «Спортлідер+» я сам вийшов, був варіант спробувати себе і в іншій команді на Західній Україні. Але мій друг, Володя Удовиченко, був у «Спортлідері+» на перегляді, не без його допомоги я приїхав, і в перший день була товариська гра, а на наступний день мені вже запропонували контракт.
— Ти зі «Спортлідером+» провів найважчий сезон в історії команди, коли вона дуже багато матчів програвала. Чи не було такого відчуття невпевненості в собі, в команді, тому що 24 поразки за сезон – це дуже складно витримати психологічно.
– Керівництво клубу нас особливо не пересмикувало, давало грати, і зневіри не було через те, що гра у нас, як я вважаю, все-таки проглядалася. Цей період дав мені дуже багато чого, доводилося виходити на перші ролі в команді, тягнути її за собою. Команда була молода, і ми були в ролі аутсайдерів. Але я до цього був у «Шахтарі», я стільки ігор не програвав ніколи. І все-таки, нас ці поразки не надломили, і ще раз підкреслю, що керівництво не нагнітало обстановку. Ми не раз по ходу сезону вигравали, але в підсумку залишалися ні з чим. Гартувалися! Перший сезон ми гартувалися, коли команда зібралася з нуля, багато нових людей прийшло. Дуже було важко. Зараз, припустимо, у нас четвірка, я з Льошею Фетько в ній з першого року. Тоді з нами грали Ткачук та Сондак, якась модель гри вималювалася. Зараз можна сказати, що вже «обтерлися».
— Погодишся з тим, що ваше високе нинішнє місце пов’язано і з тим, про що ти говорив, але і з тим станом справ, яке у нас є зараз в Екстра-лізі?
– Так, це все поєдналося. Спад рівня чемпіонату дуже великий стався. Але в другій свій сезон ми вже давали бій будь-якій команді. Так, програвали, але це знову ж досвід давало, але рівень майстерності призвів до того, що знову залишилися на останньому місці. У цьому сезоні рівень ліги став нижче, а нам вдалося зберегти склад, що і приносить той результат, який у нас є.
— Як у команді сприймають нинішнє друге місце?
– Ейфорії немає, але апетит приходить під час їжі, і керівництво починає піднімати нам планку. Якщо дивитися тверезо на всю цю ситуацію, то, я вважаю, що для нас це високе місце. Попереду ще плей-офф, а у нас дуже коротка лава. Дуже складно буде зберегти це місце по закінченню сезону.
— Та й стабільності команді ще не вистачає – ряд матчів були невдалими.
– Є таке, але якщо подивитися на склад, то він досить-таки молодий. По суті, з вікових у нас тільки три людини.
— Ти в своїй кар’єрі працював під керівництвом багатьох тренерів. Як зараз працюється під керівництвом Віктора Мглинця?
– З ним в роботі дуже комфортно. Віктор Іванович належить до такої категорії тренерів, які, я б так сказав, що не нагнітають обстановку. Він любить атакуючий футбол, змушує нас грати вперед. На тренуваннях б приділяємо велику увагу грі в атаці.
— Ти дуже багато забиваєш, і є лідером бомбардирів в Екстра-лізі. Якісь свої сильні якості можеш відзначити?
– Обводкою я ніколи не страждав. Складно сказати… Удар, напевне, є, і гольове відчуття. У великому футболі я грав нападника, і тоді чимало забивав.
— Повернімося до збірної. Як тобі атмосфера в нинішній команді?
– Я завжди мріяв бути в такій атмосфері. Всі в команді дуже класно – мені сподобалося. З точки зору організації все на вищому рівні, як і повинно бути. Все-таки це перша команда країни.
— За іграми збірної раніше слідкував?
– Не пропускав жодної трансляції, але думав, що це небо і земля, де я, а де збірна. А прийшовши в команду, розумієш, що тут зібрані найкращі футболісти, і треба грати, доводити, і затверджуватися на їх рівні. Що по колективу, то він тут дуже хороший, хлопці підтримують, привітали із забитим голом.
— Що б ти побажав собі на заключну половину сезону, який для тебе зараз складається досить вдало?
– Хотілося б довести, що я прийшов у збірну не просто так, і не на один день, а довести свою профпридатність і необхідність цій команді. Першу гру було дуже важко, нервував, але із забитим голом нерви пішли. Хотілося б поборотися за те, щоб зіграти у збірній і у відбіркових матчах, і на чемпіонаті Європи.
— Зовсім вже на закінчення, трохи про життя в Хмельницькому, про особисте життя.
– 13 січня у мене народилася донька, старший – Максим – ходить в садок. Поки вся увага футзалу і дітям.
— Від читачів Sport.ua ще раз привітаємо тебе з хорошим дебютом у збірній. В принципі, це дуже хороший приклад для багатьох футболістів. Не зупиняйся, і удачі – в клубі і в збірній.
– Спасибі.
Анатолій Подвойський, Sport.ua
